Експериментальний ансамбль Аліси Якубович

Аліса Якубовіч та її бачення світу, в якому кордони – це зайвий мотлох. Як і прив‘язки, страхи, упередження та «давай краще потім». Те, що могло відбутися завтра, в Аліси відбувається сьогодні.
Живі враження, чесні емоції, подорожі, що не мають кінцевої мети. Поговорили, прожили, ділимось.

Розкажи про себе.

Експериментальний ансамбль. Змінюю «справи життя» та позбавляюсь від зайвих упереджень кожні два роки.

Країни, які ти відвідала?

Їх більше сорока.

Чесно кажучи, рахувати їх перестала. І, звісно, кількість не має нічого спільного з глибинним дослідженням, справжнім зануренням у культуру країни.

Скажімо, в Індії була шість разів. Досліджувала індуїзм, вивчала йогу з 70-річним гуру, навчилась готувати палак панир та масалу (з ідеальною пропорцією чаю та молока). В Малайзію заїхала на один день: побачила башти Петронас та полетіла далі. Чи можна ці дві країни перелічити через кому? Не думаю.

Сфери роботи?

Цілий океан.

Журналістика. Цій професії я присвятила п‘ять років університету та п‘ять років роботи кореспондентом на національному телебаченні України.

Кайтсерфінг. Залишила мікрофон, продала та роздарувала речі, взялась за кайт. Локація: Філіппінські острови. Моїм першим студентом став сорокарічний чоловік з Германії. Пам’ятаю, як через емоції та переживання навчила його керувати повітряним змієм за один день.

Маркетинг. Працювала з українським дизайнером жіночого одягу. Ми відкрили та зареєстрували її компанію на 5-тій авеню у Нью-Йорку. Запустили продажі на шести топових онлайн-майданчиках.

Модельний бізнес. До речі, в Лос-Анджелесі. А ще виграла Міс Київ Студреспубліка та Міс Факультету. Не можу сказати, що це хоч якось вплинуло на мою сутність чи знадобилось в майбутніх розділах життя.

Кураторство. Виставки фотографії в Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, а також культурний простір АkT в Києві. Напевно, саме ця творча спеціальність максимально змушує зазирнути вглиб, оцінити потенціал, проявити себе. Планую продовжувати.

Паралельно я веду експедиції для дівчат. Болівія (Альтіплано), джунглі Амазонки, племена, гірські народи…

 

Що для тебе…

Досвід?

Це «ручник». Гальма. Чим більше ми накопичуємо, тим більш розважливими стаємо, особливо стосовно власних мрій. Ми намагаємось все прорахувати, стримуємо себе, дещо викликає страх. Досвід зі сторони – це протоптані доріжки. Ви не думали, чому так багато візуально схожих проектів? Думаю, їх порадник – це досвід.

Першу, та всі наступні, презентацію, а разом з нею і маркетинг-стратегію для культурного простору АkT я складала, анітрохи не орієнтуючись на практику українських інституцій. Саме тому пункт «культурна прогулянка вночі під звуки амбієнту live, станція метро Лісова, четвер» трохи злякав потенційних інвесторів, але його було реалізовано.

Ще досвід заважає любити вдруге так само наївно, як вперше.

Страх?

Страх – це відсутність досвіду.

Щось невідоме викликає в нас легке тремтіння. Мало хто з європейців зніяковіє перед яєшнею та тостом на сніданок. А тепер уявіть, що вам подали шовкопрядів – в’єтнамський делікатес. На смак дуже схоже, до речі.

 

Кенія. Як наважилась поїхати, як проходили дні там?

Другий рік я працюю в проекті Girls in Travel. П’ять-шість країн за дві місяці, літаки, ті самі «джетлаги», щоразу все інакше, все по-новому.

У вересні на мене чекала Кенія. Чесно кажучи, я їхала дізнатись, що таке справжня Африка, а не роздивлятись краєвиди з мікроавтобуса, який хіба що возитиме вас від одного національного парку в інший.

Африка для мене – це не леви та не зебри з Масаї Мара. Справжню Африку сховано від ока туриста. Її важко відшукати: доведеться відкласти в сторону готелі з цінником 100$ за кімнату, шведські столи, «розписи», як на безлічі фотографій та лоббі зі шкіряними диванами.

Мені ближче досліджувати країну в міському транспорті та за міськими подіями, серцем відучувати, що є Африка, де її коріння. Найробі – одне з найбільш розвинених міст Східної Африки. Тут прогресивна африканська молодь влаштовує ультрамодні вечірки, створює дизайнерські прикраси, проводить недільні маркети з веганською та глютен-фрі їжею.

Дивує та навіть вражає той факт, що за «сусідньою стінкою» (а точніше – за 5 км) близько мільйона людей живуть у нетрах Кібера.

За 500 км від Найробі – серйозна потреба у воді.

Антитези в дії.

Перенесемось до Реміто?

Думка про волонтерський проект у Східній Африці прийшла до мене під час волонтерства в Україні. Я допомагала дітям з творчою програмою для літнього дитячого табору. Переважно там були сироти, або діти з малозабезпечених сімей. Я довго шукала, до яких проектів в Уганді можна приєднатись. Але більшість проектів коштували понад 2000 євро. Приїздиш, вносиш суму, робиш фото з дітьми. Цікава схема, правда?

Під час вересневої подорожі до Кенії я запитала у водія на ім’я Піта, чи не знає він школи, якій справді потрібна допомога? Піта посміхнувся не без іронії. Тут же всім навчальним закладам потрібна допомога. Але відвіз він мене в село Реміто, якого немає на Google Maps. Ми придбали циркулі, зошити, ручки, альбоми.

І от. Початкова школа Ріса посеред пекучої пустелі. Найближчий пункт з питною водою – 5 км пішки. Найближчий медпункт – 52 км. Тобто за перекисом, пластирем чи ліками проти застуди треба проїхати 52 км.

Школа. Клас з дерев’яними лавками. За однією сидить вісім хлопчиків. Тісно, нічого не скажеш. І викладачі ночують у школі, в кабінеті для викладачів, власне.

Джоел – вчитель математики, відкриває коробку з циркулями, пристрибуючи від щастя. У дітей в житті не було інструментів для креслення. Учні старших класів буквально повисли на шиях Джоела та Тирасі (він – вчитель суахілі, а це одна з найбільш поширених мов континенту). Всі обіймались. Раділи циркулям.

В системі відносин вчитель-учень помітними стали прийняття, любов, зацікавленість. Що зрозуміла я? Що мені більше не треба шукати – час створити волонтерський проект, до якого мені самій захочеться приєднатись.

 

Так виглядає план, якщо говорити коротко:

Формування освітньої програми, купівля комп‘ютерів, організація комп‘ютерного класу/шкільного кінотеатру/бібліотеки, освіта для викладачів, освіта для дітей, потенційне працевлаштування випускників у Найробі, покращення системи освіти в забутому всіма селі і, як наслідок, підвищення рівня працевлаштування та ступеня розвитку регіону.

Проекта назвали«RISA». На честь школи. У лютому 2019 року планую привезти їм п‘ять лептопів, проектор, екран та розпочати програму. До речі, якщо ви захочете приєднатись, чи у вас виникнуть запитання: [email protected].

Трекінг до базового табору Евереста

Це була подорож до власних кордонів. До Гімалаїв я подалася без гіда, портера та групи.

Хотілося побути наодинці з людиною, яка щодня біжить внутрішні особисті марафони. Побути з собою.

Ночами там -15, -20. Десять днів у мене не було нагоди прийняти душ. Але про що йде мова – навіть не перевдягалась. На десятий день перед тим, як піднятись на Кала-Патхар (5 645 км), мене наздогнали симптоми гірської хвороби. Сильний головний біль, неадекватність сприйняття власних можливостей. Але все-таки я піднялася, головне: не випереджати своє дихання.

Це трекінг про силу волі. З гори відкривається панорамний вигляд на людяну дріб‘язковість та безглузду прив‘язаність до речей.

 

Три причини, чому ти робиш те, що ти робиш?

Нестійкість особистості.

Віддавати приємніше, аніж приймати.

Страх застою.

Що важливо пам‘ятати, коли збираєшся в дорогу?

Чек-ін в Air Asia закривається за годину, а не за 40 хвилин.

На пересадках в дубайському аеропорті холодніше, аніж в Сибіру в січні.

Білизну та документи візьміть в ручну поклажу. Якщо це, скажімо, кенійські авіалінії, то багаж губиться у дев’яти з десяти випадків.

Дитячі мрії: пам’ятаєш їх?

Так. Хотіла стати ветеринаром. Варто зазначити, що ані собак, ані котів заводити не планую.

Якою бачиш себе у 80 років?

Схожою на свою бабусю, якій зараз якраз вісімдесят. В джинсах, з намистом з перлів, такою, що несеться на море після практики з особистісного зростання.

«Дім»?

Туди хочеться привезти килим з Марокко. І там нікому не заважає мій скейт посеред ванної кімнати.

Чи є щось, що має для тебе таку саму вагу, як подорожі?

Подорож душею людини. Спілкування, яке стає обміном.

Книги?

Близько двох років вивчаю тему множинної особистості, бо і сама пережила легку фазу дисоціативного розладу ідентичності. Тому я прочитала чимало літератури на подібні теми.

З останнього: “П’ята Саллі», «Таємна історія Біллі Міллігана», «Пролітаючи над гніздом зозулі», «Життя, смерть, нейрохірургія». Ще мені сподобався роман «Сліпа віра» та автобіографія пакистанської активістки Малали Юсуфзай «Я – Малала».

Їжа?

Здається, це не азіатський набір. Два круасани з мигдалем, подвійний капучино, лосось та бокал Совіньйон-блан.

Чого терпіти не можеш в людях?

Малодушність. А в ньому – повний набір: дріб’язковість, скупість, боязкість та відсутність високих ідеалів.

Як тебе змінили дорога?

Вчасно побачила та вбила в собі стереотипне мислення. Не всі американці «пласкі» та ділять рахунок навпіл. Не всі в Бангладеші дикуни та хочуть «1 пікчер». CEO банку у місті Дакка їздить на Ягуарі з власним водієм та вільно спілкується англійською про мистецтво 20-го століття.

Я стала терплячіше ставитись до людей. Попутники – друзі, а не незнайомці. З таким ставленням до життя слово «дружба» набуває нових сенсів.

Різниця в менталітеті, колір паспорта та полярні континенти – не перепона для стосунків.

Світ – село, яке можна облетіти з двома пересадками за тридцять годин. Де, до речі, столицею моди міг би стати Сайгон, а не Париж. Потонути у в’єтнамських дизайнерських магазинах – простіше простого.

Куди б повернулася, і чому?

Лос-Анджелес. Куди, власне, я і прилетіла зараз.

Повертаюсь двічі на рік. Окрім природних райських умов, Тихого океану, це місто, де я вперше без задньої думки, до кінця віддалася свободі самовираження, і не отримала запитань в свій бік.

Саме це місто зібрало всі дивацтва людей за великим круглим столом на святкову вечерю.

Думаю, люди повертаються куди завгодно за станом душі.

Що далі?

Кіліманджаро.

У бажань є терміни дії. Затягувати не варто, інакше доведеться задовольнитися сирком, термін придатності якого давно завершився.

На момент виходу цього матеріалу, Аліса оголосила в своему Facebook про збір коштів для організації комп’ютерних класів в селищі Кенії, що в 500 км від Найробі. В тій самій, де раділи циркулям. Там проблеми з водою та електрикою, а найближчий медпункт знаходиться в 52 км від села. В планах навчити викладачів базової комп’ютерної грамотності, основам журналістики, риторики, маркетингу та облаштувати медпункт. Аліса їде туди в лютому та збирає кошти на 10 ноутбуків, проектор, екран, витрати на логістику та ліки для медпункту.

Ви можете долучитися до інціативи шляхом донейту коштів, реквізити вказані в публікації.