Аргентина: як потрапити на край світу і знайти себе

Напередодні своєї виставки, фотограф та графічний дизайнер Ольга Дегтяренко поділилися з нами своєю історією подорожі до Аргентини.

Байрес зустрів мене як непрохану гостю. Мабуть, так і починаються найскаженіші стосунки… з сутички. Я почала жалкувати, що приїхала, ще в літаку, коли він розвернувся перед Байресом після 14-годинного польоту для дозаправки в Асунсьйоні. Причини ми ніколи не дізнаємося. Щось було не так в тій Есейсі (Есейсa – основний і найбільший міжнародний аеропорт імені міністра Пістаріні у Буенос Айресі, що знаходиться поблизу міста Есейса, у 22 км від столиці). По суті “Щось не так” причепилося з самого початку. Я жалкувала, що прилетіла, в шаленій черзі “на вихід” з аеропорту серед таких самих щасливчиків, як і я. Хто ви, люди, нащо сюди припхалися? Особисто я, заради мрії усього життя, принаймні цьогорічного і минулорічного. Але ви що тут забули? Місцеві?

Ця маленька леді з базукою на ім’я Mafalda – улюблений персонаж деяких аргентинців

San Telmo – один за районів Байреса, який дуже наглядно демонструє історичний портрет колоніальної епохи в архітектурі міста

Повернулися з мандрів Європою? Чула від місцевих, що для аргентинців подорожі до Європи – така ж далека мрія, як і для нас континент з того боку Атлантики. Довго… дорого…
Поодинокі прибульці відлучалися від натовпу і підбиралися до віконечка “los argentinos”. Може, і дійсно до родичів на емпанадас? Але основна маса, переминаючись з ноги на ногу, третю годину поспіль, мала відзвітувати: “Хто, куди, навіщо?”. Моя черга. Після такої послідовності халеп і просто дикої втоми, вже і забувся, навіщо приїхав: “Сі-сі. Турісто. Хочу подивитися вашу країну. І так… танго.” Посмішка. Мабуть, це досить популярна причина. Але я і справді для того, щоб повчитися, не на один вечір. Не заради одного плаття, чи фотки с хештегом “TangoinBuenosAires”. Це мрія. Якою хворіють. Хворіють, а потім перші хвилин жалкують, що приїхали, бо все не так, як було заплановано. Реальність не завжди виправдовує очікування, але всередині я знала, що це не моя історія – приїхати і розчаровуватися. Я знала, що мій “конексьйон” з Аргентиною якимось чином виправить все, що пішло не так.
Штамп завмер у тендітних пальчиках сеньйорити. Секунди, що здаються вічністю. Коли стоїш, наче на гребені хвилі, і не зрозуміло, чи ти втримаєшся, чи вона накриє тебе з головою. Замах! Кляць: “бьєнвініда”. Граціас, Діос!

Мате — залишається традиційним напоєм і досить популярним в деяких регіонах. Щоб пити його по фен-шую, вам знадобиться сам мате — висушене листя, калабаса та бомбіжа

Я пожалкувала, що приїхала, коли замість трансферу, я знайшла лише таксі за 35 доларів. Як я маю тут протриматися місяць? З такими цінами я скоро почну шукати роботу, а не пригоди. Ні тобі приміської електрички, ні порятунок убером. Про Uber взагалі окрема історія. Доречі, знак песо виглядає, як знак долару, але з однією вертикальною лінією, тому перші дні жахаєшся від цін, а потім видихаєш – це ж песо.

Байреські автобуси немов втікачі з голлівудських стрічок. Трапляється, що вони змінюють маршрут під час руху – імпровізують. Життя у місті непередбачуване, могли вулицю перекрити чи страйк проходить десь поруч, тоді весь автобус починає голосно обговорювати куди ж ми прямуємо. Не виключено, що водій і сам пристане на обговорення. (З власного досвіду)

Опція чекати ще годину на маршрутку “колєктиво”, що їде до міста, взагалі не здавалася розумним рішенням. “Добре. Беру таксі, і не їстиму”, подумала я.

Місцева транспортна система працює на радість хіба що монополістам, яким не вигідно міняти щось на краще. Дякую, що не Богдани, звичайно. Але хіба нас здивуєш таким? У нас, в Україні, теж багато чого не по феншую. І буває соромно, перед людьми, що таки до нас приїхали, і потрапили у кам’яний вік. Але це вже зовсім інша історія, про “де трава зеленіша”.


Роздивляюсь Байрес з вікна таксі. Ось я і тут. Кожна клітинка мого тіла перемістилася сюди. Важко повірити до кінця, що мрії й справді здатні здійснюватися. Висаджуюсь за місцем призначення: валізи, пожитки, камери з плівками, головне – туфлі для танців. Таксист зникає. Ключ від “вхідної брами” не підходить. Коли ж скінчиться цей марафон невдач?

“Щось не так” не відчепилось. Ключі від квартири є, а увійти в будівлю – зась! Сусіди “досвідом” навчені не відповідати на дзвінки у двері. Моя іспанська, мабуть, викликала ще більше підозр. “Та навіть якщо сам Христос, дурнів нема!”. Ще через годину хлопчинка з собакою таки повірив, що я не крадій, який припхався з яскраво-блакитною валізою, камерами й туфлями. Довіра — це головне. І в танго, і в житті.

Місто Буенос-Айрес. Широке. Низьке. Біле. Вражають ѓрати на вікнах. Усюди. Десять поверхів – всі десять із ѓратами. Деякі і справді характерні. З них можна вимальовувати портрети хазяїв у своїй уяві: худий, високий, чи ось, мабуть, художник, бо з викрутасами. 

(Так само з магазинами, вони закриваються на ніч майже гаражними воротами, і остання людина покидає цей бункер через маленьку хвіртку. Підсвічені вітрини — це зайве вночі.)

На один із балконів виходить дівчина, в пеньюарі, з цигаркою. Її видно здалеку, вона ніби скло, що відбиває сонячний промінь, і той виблиск, мабуть, помітен навіть з літака. На своєму балконі вона зірка невидимої сцени у лише їй відомій виставі, вона приковує до себе погляди всієї “авеніди”, змушує скручувати шиї, скільки ж чоловіків забарилися на роботу через неї того дня?
І так майже кожний закуток дихає містерією і щосекунди міг би стати декорацією до фільму.

Люди навколо дуже цікаві. Навіть безхатченки. Особливо, вони.
Здається, у кожного злидня є “la parilla”, щоб робити аргентинські стейки. Місцеві без м’яса не проживуть і дня. М’ясо і вино — місцева дієта. За два тижні шлунок жалібно починає просити овочі. Але ж хто йому винен? Замість цього цікаві поєднання салатів: помідори з яйцями, та морква з огірками і помідорами. Але вони ніщо у порівнянні з поєднанням злочинності і народних гулянь. Одночасно на тій самій вулиці, вам можуть приставити зброю до печінок або влаштувати домашнє свято з сусідоньками. І хоч зі мною особисто, нічого поганого не сталося (дякувати Богу), але постійні попередження “тут не стій”, “туди не ходи” накладають свій відбиток.

Перекрити вулицю, щоб погуляти — це раз плюнути. Хтось виносить гриль, хтось гітару, через годину тут тобі й фестиваль вуличної їжі, і концерт на замовлення.

Але Байрес – не вся Аргентина, хоч і дуже цікава колоритна пляма на її полотні. Поки я намагалась хоч якось прилаштуватися, мені майнула думка, чому б не подивитися всю країну? Чи хоча б її найкращі частини, все, на що мене вистачить? І я полетіла до Усуваї. Клімат там зовсім інакший, і зимова куртка одразу стала в пригоді. Неймовірна природа і неймовірно відкриті люди. Таксист, що чекав на мене з трекінгу “Лагуну Ісмеральда”, щоб пересвідчитися, що дійду, господиня квартири, що підвозила до міста. Нема байдужих, тут за рогом Південний полюс, і людина людині не вовк.
Але головна атракція – це пінгвіни. Не буду навіть намагатися описати їхню харизму. Канал Бігль і шторм на ньому. І ти на мурашиному човнику, бачиш краєм ока китовий хвіст, і це не метафора. Життя ніколи не стане таким, яким було. Очі, ніяк не можуть повірити в те, що бачать. Рівень краси просто зашкалює. У нас нереальна планета! І Аргентина успадкувала від неї багато чудес. Коли здається, що вже не може бути гарніше — просто відведи погляд в іншу сторону. І починай плакати… від краси. Синдром Стендаля в поміч.

І все це – Тієра дель фуего. Неймовірний. Найпрекрасніший кінець світу. Але ж не кінець історії.
Я почала закохуватися в цю країну. Від повного розчарування до кайфування від кожного подиху тут. Але час спливав невпинно.

Наступна зупинка Ель Калафате і Періто Морено. Ви просто погугліть, щоб я не переказувала тут факти. Але кілька з них мушу.

Періто-Морено був названий на честь аргентинського дослідника Франсіско Морено, розташований в національному парку Лос-Гласьярес на південному заході аргентинської провінції Санта-Крус. Це одне з найбільш визначних місць Патагонії. І за сумісництвом — унікальне явище — льодовик, що має здатність відновлюватись.

Льодовик Періто-Морено є частиною Патагонського льодовикового щита. Його південний рукав простягається до озера Архентіно. Льодовик рухається із середньою швидкістю 2 метри на день, тобто приблизно 700 м на рік. Найближчим містом до Періто-Морено є Ель-Калафате (80 км)

Озеро Аргентина – немов гігантське космічне око з кришталево чистої води, яку наплакав льодовик. Воно має магічний молочно-блакитний відтінок, і через величезну кількість мінералів в його складі, воду з нього можна пити тільки після очищення, інакше вона вас замінералізує.

Трекінг по льодовику – “маст ду”. Ви в альпіністкому спорядженні, з групою гуляєте по поверхні іншої планети. Це ні на що не схоже, хіба що на космічну місію до іншої галактики, я там не була – може й не дотягує. Емоції не відпускають дуже довго. Ця краса, спочатку просто оточує, а потім наповнює, неймовірний зв’язок з природою, де ти ніхто, але це вже не дратує. Ти програєш цій красі, і радієш з програшу. Ти частина більшого. І це відчуття створює ефект цілісності. Цілісності моменту. Навіть якщо сенс твого життя – просто доторкнутися до цієї краси. На менше – важко погодитися. Від чистоти пейзажів хочеться просто плакати. Так, знову! Не знаю, як тут люди не плачуть постійно, просто від щастя бути свідками цього …самі назвіть слово.

Ель-Шальтен. Так… я теж хотіла побачити ці “зубці” на власні очі, але як правило, вони ховаються у хмарах. Весь день накрапав дощ. І довелося більше їсти у місцевих «шинках», ніж ходити в цей день. Але місцева кухня вартує уваги, тому ні про що не шкодую….

Mirador Rio De Las Vueltas (Мірадор Ріо Де Лас Вуелтас). Eль-Шантен.

Я подалася на північ, щоб зігрітися, як не дивно.

Сальта. Це батьківщина аргентинського фольклору. Навіть якщо ви його в очі до цього не бачили – він полонить ваше серце. Ввечері бари і ресторани наповнюються музикою і співами, хто хоче танцює, хто хоче наспівує.

Сальта – місто на півночі Аргентини.

Дуже типові пейзажі для провінції Жужуй.


“Звідки ви?”, питає зірка вечора у кожного гостя, що прийшов на аматорських концерт.
“Буенос-Айрес. Кордоба… Україна”. Подив.
“Заспіваєте з нами?”
“Можна я підготуюся краще і заспіваю наступного разу?”. Посмішка.
Але я співаю, і танцюю ногами під столом, тому що неможливо опиратися цим емоціями. Нарешті я розрізняю слова, він співає про гори, що навкруги, про землю, що назавжди в його серці. Ми “in the middle of nowhere”, де прості речі наповнюються справжнім сенсом. Нема ані доріг, ані великих супермаркетів, будиночки, мов горщики з неопаленої червоної глини, то тут, то там, тріщинки і сколи, мільйони відтінків охристої гами на всі смаки. Гори навкруги тебе і у піснях. Всюди.

Аргентина вабить і відштовхує водночас, лякає і манить знов. Через чотири тижні ти вже не тямиш, як повертатимешся додому. Чим дихатимеш там? Хіба існує той, інший дім? Аргентина ставить все під сумніви, перевертає догори дригом і мовчки дивиться, як ти з цим упораєшся, вона закохує у себе, немов несамовита жінка і кидає з посмішкою. А тобі мало. Бо життя тут вирує. Бо страждання тут гостріші. Все не межі.

(Байрес хоче думати, зо він “трішки” Європа, але у нього все втричі більше. Місцями він схожий на Париж, Мадрид, і навіть Одесу. Але вулиці ширші, проспекти можуть нараховувати по 8 смуг в одному напрямку, але, це все іграшки. Якщо ви зайдете в театр КОлонь, ви розумієте, наскільки вони “парились” зробити щось на кшталт европейского, але значно-значно більше. Сцена просто губиться на тлі величезного простору під куполом, а поверхів стільки, що не здивують що всередині є ліфт. )

Байрес – ніби жива вистава. І всі квитки розкуплені. До біса багато людей. Вулиці – квадри. Три гілки метро, які перехрещуються лише на початку (по карті – справа, біля річки, а якщо проспав свою зупинку і треба перескочити на іншу гілку – вертайся). І така дивна логіка не тільки в гілках метро. Люди добрі і щирі, але налякані ще більше. Бояться один одного, випадкового дотику, відстрибують від сусідів, завжди тримають сумку попереду себе, у кожному бачать крадія, може і від самих себе вони чекають якогось божевілля?

Байрес може піднести вас до небес і спаплюжити на наступний день. Він вчить любити неідеальність, перш за все в собі. Цінувати історію і традиції, і ламати все вщент, без міркувань, якщо емоції потребують виходу. Він про почуття. Про старе, нове і блакитне, і все зроблено з любові, емоцій, емпатії. Мабуть, саме тому, тут народилось танго – найвибагливіший коктейль з людських почуттів.

Камініто – вуличка в припортовому барріо – Ла Бока.

І якщо про танго.
Танго там безумовне. Його танцюють всі: старі, малі, люди у візках, у добре обставлених залах і просто на вулиці, прив’язуючи мотузкою речі до дерева, щоб не поцупили. Ви здивуєтесь, але його також не танцюють зовсім, живучи в Байресі. Знаю, в це важко повірити… А ще танго досить популярне в Уругваї, що є також його Батьківщиною. Це якраз “через дорогу”, якщо переплисти річку. Танго танцюють не ногами, а серцем. Танго там, у себе вдома, почуває себе живим, воно дихає, змінюється, помирає і народжується знов. Дивує, з якої точністю його суть, основи передані світу. І з якою турботою світ його береже. Воно може змінитися тут, на батьківщині, але поки сяйво цієї зірки досягне наших широт, ми насолоджуватимемось її мерехтінням з 50-х. Танго, мабуть найкраще за все описує Байрес: несамовитий, як остання танда (Tanda – це набір з 4-х пісень, зазвичай одного стилю, які гарно поєднуються між собою. Таким чином в танго, запрошуючи на танець, ви запрошуєте одразу на чотири пісні), коли не знаєш, де зустрінеш ранок. Таксі, сукня під колір ночі, повз вікно проносяться ліхтарі. І не віриться, що це життя. Тут і зараз. Виходь і сяй. Адже ти в Байресі. 

Виставка авторських фото відбудеться в Києві, 12 грудня о 19:00.
Детальніше про виставку та реєстрація на подію.


Фотографії автора.

Стиль та орфографія автора збережені.