Чотири історії про українців на індонезійському карантині

В понеділок до Борисполя прилетіли два літаки з українцями, які перебували в Індонезії на момент закриття українських кордонів. Вони повернулися не без скандалу – вже на пересадці у Катарі пасажирам повідомили, що вдома на них чекає примусова двотижнева обсервація в одному з київських готелів. «Краще б ми залишилися в Індонезії», – такою була реакція багатьох пасажирів у соцмережах та ЗМІ. 

Деякі так і зробили. Ми поговорили з чотирма українцями, які знаходяться в Індонезії досить давно і вирішили пересидіти карантин там. Вони розповіли, чому прийняли таке рішення, чи змінилося їхнє життя за останні тижні та як Індонезія і її населення реагують на пандемію коронавірусу.

Інтерв’ю записав Роман Судольський, співзасновник Flying Fish Voyage. Flying Fish Voyage – спільнота тревел-експертів, що займається організацією та проведенням морських подорожей в Індонезії

Ян Тичковський, Джок’якарта, острів Ява

Я живу в місті Джок’якарта, але часто подорожую по всій країні, зокрема багато часу проводжу на острові Нуса Пеніда неподалік від Балі. Приїхав до Індонезії у 2013 році на острів Ява як учасник культурно-освітньої програми Дармасісва – вивчати місцеву культуру (яванську палацову музику і танець). А після завершення програми вирішив залишитися. 

Працюю онлайн-перекладачем та консультантом для бізнесменів, що планують працювати з індонезійськими партнерами, самостійних мандрівників і т.д. Нещодавно ми з партнерами заснували туристичний стартап Flying Fish Voyage. Але зараз і робота, і стартап фактично на паузі через відсутність будь-якого туризму чи міжнародного бізнесу.

Вже три роки я займаюсь фрідайвінгом та подорожую по Індонезії в пошуках найкращих місць для знайомства з підводним світом. Багато в чому я лишаюся в Індонезії саме тому, що не можу жити без її морів. На Нуса Пеніді я зазвичай тренуюся. На сьогодні мій найкращий результат – 50 метрів глибини на затримці дихання. Я ставив собі за мету пірнути на 60 м цього року, але тепер – побачимо…

З початком пандемії я повернувся в Джок’якарту з Нуса Пеніди, аби самоізолюватися. Мій звичний стиль життя на Яві мало відрізняється від того, що передбачає карантин, бо тут я відпочиваю після далеких подорожей.

Поки що здається, що індонезійці не надто переймаються ситуацією з коронавірусом. Якась частина населення піддається паніці і скуповує рис та медичні маски. Ворожого ставлення до мене немає. Була одна кумедна ситуація: мені довелося піти в банк, а там працівниця була без маски. Наш контакт тривав вже кілька хвилин, аж як вона раптом сказала: «Перепрошую, але я одягну маску, адже зараз, ну…, сезон…». Вона почувалася незручно, наче не хотіла висловити свою недовіру.

Щодо дій індонезійської влади, то це складна тема, і я хіба що можу висловити свої роздуми без жодних висновків. Я згоден із загальною державною політикою відмовитись від стратегії повного локдауну – не думаю, що місцева економіка витримала б такий удар. Мої сусіди, наприклад, втратили б усе, бо їм щодня потрібно їздити на рисове поле, з якого за кілька тижнів час знімати урожай. А їхня худоба помре без трави, яка росте за кілометр від нашого дому. 

В якомусь з обговорень на Facebook я прочитав думку іноземця: «Індонезіє, закрий країну, бо за кілька місяців весь світ одужає і не захоче їхати до тебе на курорти, а ти не матимеш на що жити». Це нісенітниці – якщо вилізти за межі балійської бульбашки, то можна дізнатися, що туризм хоч і складає важливу частку економіки, але не дотягує навіть до 7% ВНП Індонезії.

Найперше, що я раджу тим українцям, які залишилися в Індонезії – не перейматися через візи, бо індонезійський уряд скасував штрафи за прострочені візи у зв’язку з пандемією. Ще порадив би спробувати знайти в цьому щось позитивне – наприклад той факт, що провести зайвий місяць в Індонезії мріє багато хто з ваших друзів. А ще, знаючи індонезійську реальність, впевнений, що зараз можна знайти варіанти дешевого і водночас комфортного проживання.

Особисто я готовий до того, що карантин може розтягнутися на 3 місяці. Але якщо він триватиме більше, мені буде нелегко заробляти на життя тим, чим я займаюсь зараз. А якщо він триватиме більше за півроку – імовірно, шукатиму інших способів заробітку.

Читайте також: Монологи українців, які застрягли за кордоном

Даша Шигаєва, Балі

Вже багато років зимую в Азії. На Балі я вже всьоме, минулі роки проводила тут по 1-2 місяці, а цього року вирішила лишитися на довший термін. Я тут з листопада 2019 року. Спочатку працювала онлайн, а у лютому вирішила влаштувати собі саббатікал, відпочити, подумати про те, куди я хочу розвивати свою кар’єру. Зайнялася вивченням місцевої культури та мови… Рішення виявилося не надто своєчасним, але маємо те, що маємо.

Мої глобальні плани пересувань епідемія поки що не порушила, адже я збиралася жити на острові до травня. Але довелося відмовитися від ідеї спокійно відпочити та перезавантажитись (ситуація змусила думати про пришвидшене повернення до роботи) та бажання з головою заглибитись в місцеву культуру (пропустила всі церемонії, пов’язані з Ньєпі – місцевим Новим роком). Також відмінилися зустрічі з друзями з різних регіонів, та й просто доводиться сидіти вдома замість прогулянок по околицях. Проте стало набагато більше онлайн-спілкування з друзями та рідними, це дуже підтримує.

Балійці реагують на ситуацію дуже повільно. Людей на вулицях все ще багато, частина з них у масках, причому іноді повністю беззмістовно (наприклад, за кермом мотобайку). Більшість дуже засмутилася через обмеження святкування Ньєпі. Також місцеві дуже потерпають через скорочення заробітку у зв’язку зі зменшенням доходів від туризму.

Ставлення до мене стало більш настороженим – швидше за все через те, що я живу майже по європейському графіку (пізно лягаю та прокидаюся), а також регулярно міряю собі температуру задля самоконтролю. Балійці – прихильники народної медицини, і для них така поведінка видається підозрілою. 

Мені здається, індонезійська влада реагує на епідемію хаотичніше, ніж треба. Інформація розповсюджується повільно і відрізняється в різних районах острова. Не дивлячись на сотні тисяч туристів, зачинення туристичних об’єктів та обмеження масових зібрань, – експрес-тести і процес електронного продовження віз без відвідування іміграційного офісу було запроваджено лише минулого тижня. Тож припускаю, що реальні цифри захворюваності набагато вищі, ніж заявляється. І пік слід очікувати за пару тижнів. 

Вартість життя для мене в Україні і на Балі майже ідентична, але тут є переваги у якості. Наприклад за одну й ту саму вартість оренди житла тут я замість квартири у місті маю оточену джунглями кімнату з відкритою кухнею і терасою, а також басейн. 

На Балі для мене ідеальне комбо з розмаїтої красивої природи, добрих місцевих людей з їхньою дуже цікавою культурою, а також великої кількості експатів, завдяки яким тут багато різновидів західних кафе та магазинів, а також можливість спілкування як у мегаполісі. Речей, які дуже не подобаються, немає, проте мені не вистачає якісних музичних та бізнес-івентів, а зараз ще й викликає побоювання слабо розвинена медична система і можливе напруження в ставленні місцевих через обмежену інформацію і потенційну паніку. 

Всім, хто лишився на карантин за кордоном, я би радила не панікувати, читати дані з офіційних джерел, залишатися вдома, щоб убезпечити доросле населення, намагатися відвідувати магазини раз на пару тижнів у непопулярні години й у масці, ну і звичайно мити руки. Якщо є робота чи заощадження – проходити онлайн-курси чи зідзвонюватися з друзями та близькими замість читання гнітючих новин. Якщо заощаджень немає – почати шукати підробіток в інтернеті. 

Також бажано зареєструватися у системі «Друг» для допомоги державі у можливій евакуації і попіклуватися про продовження страхового полісу, що покриває коронавірус. З компаній, поліси яких можна придбати вже знаходячись за кордоном, знаю українську VUSO, міжнародні Allianz і пакет Remote Health від Safety Wing. Я надала перевагу останній. 

Якщо карантин затягнеться надовго, планую просто жити далі. Правда, замість відпочинку і розмірковувань про подальший вектор розвитку кар’єри, швидше за все, буду скорочувати витрати та шукати роботу. Але в цілому я не буду дуже засмучена, адже мені подобається на Балі. 

Олексій Хижняк, архіпелаг Нуса Тенггара

Вперше я потрапив в Індонезію як турист ще у 2008 році. Потім ще багато разів приїздив, поки не зрозумів, що туристичних подорожей мені замало. І у 2014 році переїхав сюди жити. Головним рушійним фактором був серфінг. В Індонезії – найкращі у світі хвилі, які не зникають тут протягом усього року.

Моє життя епідемія і «шиза» навколо неї поки що особливо не зачепила. Хоча багато людей з мого оточення потерпають через негативний вплив на туристичну індустрію. Але я, на щастя, не пов’язаний з турбізнесом. Хвилі є як і раніше. Кататися можна. Є певні нюанси на Балі, де з’явилася тенденція обмежувати доступ до пляжів. Відповідно, серфити не так легко. Але я напередодні цього всього переїхав на один із сусідніх островів, що в складі архіпелагу Нуса Тенггара. Тут поки що ніхто нічого не зачиняє, тим більше, що ми живемо практично на пляжі. Доступ до їжі є. Я і так збирався сюди переїздити й проводити тут багато часу, а ескалація ситуації спонукала мене пришвидшити це. І тут мене ситуація поки що не зачіпає ніяк. За винятком того, що людей стало значно менше, і це чудово. Адже серфери конкурують за хвилі – кататися набагато краще, коли навколо менше людей. Австралія повернула всіх своїх громадян додому – і стало дуже вільно на хвилях. Тому особисто для мене, хоча це й прозвучить трохи цинічно, все поки що складається добре.

Звичайно, ситуація може змінитися, якщо будуть вводитися обмеження свободи пересувань. У мене були плани з’їздити покататися на інші острови, ближче до Суматри. І зараз, судячи за все, потрапити туди не вийде. Але це дрібниці.

Місцеві тут лише починають усвідомлювати, що коїться дещо надзвичайне. Протягом довгого часу тут була політика стримування паніки. По офіційних каналах було мало інформації, можливо щось навіть приховувалось навмисне. І зараз потихеньку надходить інформація про всю цю пандемію. Усі місцеві готелі перестали приймати нових клієнтів. Тих, хто жив до цього, не виганяють, а от новим заселитися не вийде. Знизилася кількість місць, де можна поїсти – деякі заклади позакривались. На Балі ще 2 тижні тому з’явилися люди, які дезінфікувати вулиці. В мого друга є готель, до нього днями приїздили військові, попереджали про те, що не можна приймати нових гостей і про те, що можливі певні обмеження пересування. А от з точки зору медицини, гадаю, тут все досить погано. І адекватно відповісти на епідемію саме медичними методами країна навряд чи зможе. 

Знайомі індонезійці ніяк не змінили своє ставлення до нас. Але ми тут давно, а от новоприбульцям вони вже не так раді. Трохи «косяться» на них. Так само якщо я поїду у сусіднє селище, то теж зможу помітити на собі трохи насторожені погляди. Це цілком можна зрозуміти. Якби у розпал епідемії в Ухані в український супермаркет увійшли китайці з кашлем, то на них теж дивилися б острахом. Але 70-80% відсотків місцевого населення так само раді бачити нас, привітно махають руками. Явного негативу я поки що не бачив і не стикався. Але певна засторога в інших 20% є. 

Вартість життя в Україні та Індонезії для мене приблизно однакова. Тут, звісно, менше витрат на одяг, транспорт… Але в цілому – приблизно такий самий бюджет виходив би й в Україні. 

В Індонезії найбільше мені подобаються хвилі. Також тут гарний клімат, їжа, більш життєрадісні й позитивні люди. Тут немає зими. Але головне – це хвилі, за ними я готовий був би їхати назад в Україну. Якби вони там були.

Що не подобається? Те, що іноземцю тут дуже важко «пустити коріння», отримати постійний легальний статус. Проживши тут багато років, ти маєш майже ті самі права, що й турист, який щойно прибув. Тобі не світить ані вид на проживання, ані громадянство, ані нормальна можливість купівлі землі чи нерухомості. І завжди я матиму заморочуватись із візами і шукати способи забезпечити своє легальне перебування тут. З точки зору лояльності влади до такої імміграції – вона м’яко кажучи не дуже. Але плюси все це перекривають. 

Порада тим, хто залишився в Індонезії на карантин – have fun. Тому що в будь-якій ситуації можна знайти плюси. Шукайте позитивні моменти, вони точно є. Насолоджуйтесь моментом. Звісно, мені легко говорити, але паніка в будь-якому разі нічого доброго не принесе. Все обов’язково минеться і буде згадуватись як дивовижна пригода. Коли ще у світі було шось подібне?

Якщо карантин розтягнеться на декілька місяців, то я планую засвоїти протягом нього Re-entry of the leap у фронтсайді. Це такий доволі складний серферський трюк. Ось такі в мене плани на найближчі місяці – кататися, кататися, кататися. Це унікальна можливість покататися на лайнапах майже без людського трафіку. 

Коли не катаюся, я заробляю на катання. Працюю фріланс-інженером в різних країнах. Два місяці тому повернувся з Гонконгу, де ми налаштовували електростанцію. Благополучно зробив це, заробив грошей – і тепер маю змогу жити й кататися тут. 

Ольга Штембуляк, Убуд, Балі

Я приїхала в Індонезію у 2015 році за стипендією Дармасісва. Мріяла після цього переїхати до Франції, але залишилася тут: острів Балі має свої власні плани.

Я живу тут останні 5 років, хоч і не постійно. Мій бізнес пов’язаний з регулярними подорожами, я займаюся йога-ретритами. Моя компанія проводить такі заходи в Танзанії, Індонезії та Італії. Тож епідемія безпосередньо вплинула на бізнес і життя. Всі заходи було скасовувати. Я скасувала власну поїздку в Іспанію. Але можу сказати, що хоч епідемія перекреслила багато планів, водночас вона дала нам можливість подивитися на все під іншим кутом зору, і наша компанія створила кілька чудових онлайн-продуктів, які ми тепер продаємо. Тож епідемія, хоча й змусила нас скасовувати багато заходів, але й дала поштовх для розвитку.

Як на мене, місцеві абсолютно розслаблено ставляться до ситуації з епідемією. Я не відчула, щоб їх ставлення до мене змінилося, хоча чула про неприємні історії з Індії від знайомих. Але тут на собі я такого не помічала. Місцеві почали носити маски лише кілька днів тому, до цього всі були просто «на балійському релаксі». 

Дії індонезійської влади здаються мені недостатніми. До святкування Ньєпі (балійський Новий рік) все було відчинено. Була неприємна історія з великим скупченням людей в імміграційних офісах, де туристи намагалися продовжити візи. Думаю місцевій владі потрібно реагувати на ситуацію активніше. Втім, за останні декілька днів карантинні заходи посилилися: багато закладів зачинено, на вході на базар та інші місця масового скупчення людей – обов’язкова дезінфекція рук. 

Я люблю Індонезію і обожнюю острів Балі. Це мій другий дім, друга батьківщина. Обожнюю місцевих людей за їх відкритість, за їх посмішки… Мені дуже подобається природа, а також те, що тут весь рік багато свіжих фруктів і овочів. Що не подобається: звісно за такий довгий час в Азії я відчуваю величезну потребу в мистецтві. Я дуже люблю музику, театр, оперу, я люблю ходити на виставки і тут мені цього дуже бракує. Тому, коли я приїжджаю в Європу, починаю спрагло ходити у різні галереї, відвідувати виставки… А ще цього року мені вперше захотілося зміни сезонів, бо коли живеш в одному кліматі, коли сонце завжди сходить і сідає о шостій годині, то втрачаєш відчуття, що чекаєш на весну чи літо. Тому мій запит на кінець 2020 року – вперше за 6 років побачити сніг.

Що порадити українцям, які лишилися в Індонезії на карантин? Є таке класне англійське слово surrender – «здатися». Для когось може прозвучати грубо, але, на мою думку, це саме те, що може зробити людство в цій ситуації. Багато хто застряг в інших країнах, багато хто втратив роботу, в багатьох моїх знайомих позакривалися бізнеси… Але все це нас до чогось веде. Я би порадила зберігати спокій і вірити, що все буде добре. Ми усі повернемося додому. Зберігаймо спокій. І якщо карантин розтягнеться на місяці, то я планую здатися, прийняти цю ситуацію. І звісно спрямувати цей час на самопізнання, вивчення чогось нового, переведення бізнесу в онлайн… 

Подивіться на це з іншого боку. Можливо, саме зараз для вас відкривається можливість для чогось нового. А ми, знаходячись у печалі, не звертаємо на це уваги. Найчастіше скринька зі скарбами знаходиться саме під нашими ногами.

Інтерв’ю записав Роман Судольський, співзасновник Flying Fish Voyage. Flying Fish Voyage – спільнота тревел-експертів, що займається організацією та проведенням морських подорожей в Індонезії


Як переживають карантин в Європі: шість історій

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *