Досвід: як пройти свій перший трек в Непалі, якщо ти новачок

Непал – мекка трекінгового туризму та альпінізму. Тут знаходяться найвищі гори – Гімалаї. Щороку десятки тисяч туристів проходять трекінгові маршрути в Непалі. Вікторія Кучер поділилася своїми враженнями про власний досвід трекінгу в Непалі, який здійснила в рамках навколосвітньої подорожі. Надалі текст та фото авторки.

Якщо у вас є бажання, час і можливості, то однозначно варто йти! Це незабутні враження, які будуть згадуватися все життя. Хочу поділитися своїми власними емоціями та досвідом. Відзначу, що почала ходити в походи приблизно рік тому і побувала в українських Карпатах та андалузьких горах Іспанії. Тобто я не профі і якоїсь спеціальної підготовки не маю. Але побачити Гімалаї мені вдалося декілька місяців тому і я дуже щаслива, що зробила це.

Як потрапити до Непалу

Потрапила я зі своїм хлопцем до Непалу з Індії. Їхали нічним автобусом з міста Варанасі до Сунаулі (село на кордоні Індії та Непалу). В Сунаулі пройшли паспортний контроль і перейшли вперше в житті кордон просто пішки. На стороні Непалу заповнили бланки з інформацією про себе і заплатили за візу. Ціна візи на 15 днів — 30$, на 30 днів — 50$. Нам потрібно було 15 днів, оскільки наша подорож в цій країні включала триденний похід в гори, відвідування Катманду — столиці, а також другого по величині міста Покхара. Саме після отримання візи ми відправилися до цього міста, до Покхари, оскільки наш трек починався поблизу нього. Їхали місцевим автобусом за 8$ приблизно 8 годин. Можна і швидше, якщо їхати vip автобусом, який має зупинятися лише декілька разів. Але ми потрапили саме на той, що підбирав кожну бабусю на кожній зупинці. 

Кілька слів про Покхару. Нам дуже сподобалося це місто. Після дуже шумної Індії, в якій ми прожили 2 місяці, воно нам нагадало Європу, було спокійно і, у порівнянні з Індією, дуже чисто. Родзинкою міста є величезне озеро з красивою смарагдовою водою, оточене навкруги горами. Жили ми за 2 хв ходьби від цього озера. Оскільки ми приїхали в це місце взимку, а це низький туристичний сезон, то знайти кімнату не було проблеми. Ми жили в хорошій на вигляд кімнаті за 7$, в якій була гаряча вода. Це дуже важливо, оскільки опалення в готелі не було.

Читайте також: Шлях Сантьяго: враження чотирьох пілігримів

Що потрібно для трекінгу і де це все придбати

В Покхарі багато міні-крамничок з купою туристичного одягу і спорядження, де можна щось винайняти на час треку чи купити. Оскільки ми в навколосвітній подорожі та маємо по невеликому рюкзаку, то пухових курток і хорошого зимового взуття у нас не було. Ми все орендували в цих же крамничках. Знайшли все необхідне: взуття, куртку, рукавички та штани. Шапки, термобілизну і хороші кофти мали з собою. Тобто можна їхати як зі всім своїм, так і придбати всі необхідні речі прямо в Непалі, це вже як кому зручно.

Що ми брали з собою? З їжі взяли декілька батончиків і декілька пачок печива. Для води у нас була спеціальна пляшка з фільтром і ще одна додаткова без фільтра. Декілька змінних футболок, теплі носки в яких спали. Штани, термоодяг, кофти, куртки й взуття – на собі. Ще брали в’єтнамки, щоб ходити в душ і щоб відпочити від важкого взуття чи щоб висушити його. Звісно засоби гігієни, гребінець і косметику, але все в розумній кількості. Для фотозйомки взяли триногу, селфі-палку і фотоапарат. Також до рюкзака потрапили карти, в які ми ні разу не грали, ліхтарик, ніж, 2 пластикові чашки, що складаються і, мабуть, це все.

Кілька слів про дозволи. В похід нікого не пустять поки не буде заплачено за дозвіл входу на територію природної зони, а також за реєстрацію в пошукових роботах. Все разом коштувало 50 доларів на чоловіка. Ми оформили все самі і спеціальному офісі в Покхарі. Ці дозволи можна отримати й прямо на початку треку, але коштувати вони будуть дорожче. Ще один варіант – доручити це гіду, якщо ви йдете з ним.

Ми вирішили йти без гіда. Адже трек не був важким, загубитися не було де. Перед походом ми прочитали багато інформації про цей трек, тому знали, що люди навіть з дітьми ходять самі, тому ми вирішили, що підемо самі. Але це також вибір кожного і можливість взяти гіда є. Коштує він 20-25$ в день з людини. Також є можливість найняти портера. Це людина, яка буде носити ваші речі протягом всього походу за 10-12$ в день. Ми не використали таку можливість, бо мали один на двох невеликий рюкзак.

Читайте також: Як самостійно організувати трекінг по Лікійській стежці

Як вибрати час та маршрут трекінгу у Непалі

Кращий час для походів у Непалі — це весна та осінь. Влітку сезон дощів, а взимку холодно і сніжно в горах, тому найбільш небезпечно. В зимовий час можна їхати в Непал тільки на легкі маршрути. Оскільки ми потрапили до цієї країни в кінці січня, тому вибрали легкий, але красивий маршрут Poon hill з максимальним підйомом 3210 м.

Походи в Непалі можна розбити на зону Евересту і зону Анапурни. Poon hill належить до зони Анапурни. Poon hill — це невисока гора, з якої відкривається незабутній, казковий вид на гірський масив Анапурна.

Sunrise in the mountains. White clouds. Green forest.

Після декількох днів у Покхарі та запасання необхідних речей ми, зібравшись духом, відправилися у свій перший гімалайський похід(хочемо обов’язково потрапити ще туди). До стартової точки добралися місцевим автобусом десь за півтори години. Стартова точка — село Наяпул, в якому перевірили всі дозволи на трек і відпустили.

Маршрут Poon hill

Перший день не був тяжким, спочатку пряма дорога, потім трохи під нахилом, найскладніше було в кінці маршруту — 3000 сходинок. Ніяких сніжних гір на початку не було видно, дорога проходила крізь ліс і села. Йти було дуже жарко, про пухову куртку не було й мови. Ми йшли у футболці, раніше й уявити собі не могла, що взимку, в Гімалаях можна бродити просто у футболці, але виявилося, що можна.

До речі, цей похід відрізнявся від звичайних походів. Не потрібно було брати намет, адже увесь шлях проходив між гірськими селами, де можна заночувати. В цих селах повно чайних будинків, які радо приймають туристів. Оскільки ми попали не в пік туристичних походів, то обирати можна було будь-який чайний будинок, було багато пустих кімнат. Ще однією особливістю цього сезону є те, що туристів не дуже багато і господарі можуть прийняти вас пожити безкоштовно за умови, що ви повечеряєте і поснідаєте в них. А от коли туристів дуже багато, то вони здирають гроші за кімнату, їжу, wifi, душ і навіть розетку. Так от ми потрапили саме в той час, коли змогли про все домовитися і платити лише за їжу. Але їжа в таких будиночках дорожча десь у 2-3 рази ніж в Покхарі, наприклад.

Після втомливого першого дня, десь між 16:00 і 17:00 ми дійшли до першого пункту маршруту — села Улері, знайшли кімнату. Опалення не було, в кімнаті дуже холодно. Ліжко, ковдра, постіль — все дуже холодне. Просто сидіти в кімнаті не хотілося. Гарячий душ виявився тепленьким. Тому душ прийшлося приймати дуже швидко, а одягатися ще швидше. Дуже нас порадувала буржуйка на першому поверсі. Це така бочка, в яку закидали дрова і всі гості та господарі грілися. Там же в теплі всі куштували страви. Біля цієї бочки також були спеціальні мотузки, щоб посушити одяг.

Ранок наступного дня розпочався з красивого виду з вікна. Виднілася з-поміж зелених гір висока білосніжна гора. Ще вчора все було в тумані й нічого не було видно. А на ранок показалася така краса. Це додало впевненості та бажання йти далі, щоб побачити більше. Але спочатку сніданок, декілька фото з горою і в дорогу. Цього дня зустрічалося більше туристів, особливо китайців. Цікавило питання, а що ж тоді тут робиться в сезон? Бачили багатьох місцевих, які на спині чи на поні перевозили різні продукти між селами. Були там і стада кіз та корів, які жували траву на різних висотах. Дорога була знову зі сходинками майже увесь день, простягалася через ліс і села. Йти було так само жарко. Але які ж красиві гори почали виднітися і повітря стало таким смачним і приємним. Хотілося частіше зупинятися і робити фото.

Цей день треку пройшов швидко, ми дісталися другої точки маршруту — села Горепані. Тут ми отримали кімнату з таким красивим видом з вікна, що повірити не могли, що це все відбувається з нами.(Фото 6, 7) Цього разу також змогли домовитися, що будемо платити тільки за сніданок і вечерю. Кімната була холодна, але нам дуже пощастило, що ми мали гарячий душ прямо в кімнаті. Як же спати в такій холодіні? Є один лайфхак. Потрібно гарненько нагрітися біля буржуйки на першому поверсі, швиденько бігти в ліжко і закутуватися двома-трьома ковдрами з головою. Реально стає тепленько спати. Я мерзлячка по життю, тому спала в термобілизні, рукавичках і шапці.

Ранком наступного дня десь о 5:30 почався 40 хвилинний маршрут, головна точка цього походу — підйом на Poon hill. Всі речі ми лишили в номері, взяли тільки найнеобхідніше для фотозйомки та бамбукову палку для опори.

Підйом був не дуже легким для мене, організм ще не прокинувся, ноги трохи боліли від попередніх двох днів підйому, дихати було важкувато.

Піднявшись, ми побачили дуже-дуже красиву гірську панораму. Дух перехоплювало. Вперше в житті побачили такі краєвиди. Було дуже холодно, так що зуб на зуб не попадав, хоча ми й були добре одягнені. На горі було багато туристів, всі чекали сходу сонця і фотографувалися в різних позах і з різних ракурсів. Всі були щасливі, з червоними щоками й носами. Провели ми на цій горі десь години три, милувалися сходом сонця, гарними краєвидами й, звісно, зробили тисячу фотографій.

Далі нас чекав дводенний спуск. Він виявився набагато складнішим за підйом. Велика частина стежки була стрімка і в льоду, а ще поряд біля стежки текла холодна гірська річка, в яку не хотілося б злетіти. На деяких відрізках була спеціально прикріплена мотузка, яка допомагала спускатися. В деякі моменти було страшнувато, а в деякі було весело, ми просто сідали на лід і спускалися. Цього дня ми потрапили до села Тадапані. В принципі було все те саме, що у попередніх двох гостьових будинках. Відрізнялася тільки наявність біля буржуйки півника, який з усіма грівся.

Вранці ми снідали на вулиці перед казковими білосніжними горами.  Настрій був чудовий і погода теж, тому за декілька годин ми добралися до села Гандрук, з якого поїхали назад до Покхари. Дорога також була цікава. Автобус був набитий місцевими, які постійно кричали й слухали непальські пісенні хіти. Їхали дуже довго, оскільки дорога була слизькою, а інколи дуже вузькою. Краєвиди теж захоплювали. Красиві поля і села серед гірської зелені виглядали просто чудово. А вже ввечері ми насолоджувалися місцевою смачною стравою – момо.

Вікторія зараз знаходиться на навколосвітній подорожі, що почалася у вересні 2019 року, та ділиться своїми враженнями та фото в Instagram-блозі. Підпишіться, щоб дізнаватися цікаве про різні країни.


Якщо ви хочете поділитися враженнями від подорожі чи своїм досвідом з читачами Ветер дует – пишіть на [email protected]. Ми завжди раді новим авторам!